четвер, 17 березня 2016 р.

З Україною в серці. Урок поезії.

З Україною в серці
Урок поезії
Мета: ознайомити учнів з віршами українських і зарубіжних поетів про Україну, її одвічну боротьбу за волю; удосконалювати навички виразного читання поетичних творів; виховувати любов і шанобливе ставлення до неньки України, до історії українського народу; збагачувати духовний світ дітей; розвивати почуття патріотизму, громадянської свідомості, любові до поетичного слова.
Обладнання: презентація «Це моя Україна».

Хід уроку

Пісня «Україно моя! Ти найкраща у світі»
Вчитель. « Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», - стверджує Ліна Костенко.
Поезію називають голосом серця. Поезія – це світло, витвір народного генія, вона супроводжує людину від сивої давнини і до наших днів.
Вірші – це не просто римовані рядки, це історія душі, серця, історія народу, країни. Це наші думи, відчуття, переживання. Справжній поет ніколи не залишиться байдужим до тих подій, якими живе його країна.
Сьогодні ми присвячуємо наш урок поезії, яка була і є актуальною у всі часи. Це вірші про рідну землю, отчий край, про рідну неньку Україну.

Пісня «Моїй Україні» у виконанні Наталії Валевської

Ведуча. Ось вона , горда пісня, стоїть переді мною незрівнянною красунею. Дозволь надивитись на тебе, знаменита Україно, - писав Раміс Рискулов, киргизький поет.
Світ постав зі Слова, і Україна постала зі Слова, і слово те було в Шевченка.

Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Поет дав розіпяти себе за народ і Україну, як Христос. Він карався, мучився, але не каявся, хоч знав, що може воскреснути хіба що його дух. А воскреслий дух воскресить Україну...
Ведучий.
І забудеться срамотня
Давня година,
І оживе добра слава,
Слава України...

З цією надією, вірою і любов ю відійшов Шевченко у вічність. Обірвалася пісня Поета, обірвалася на веселій ноті, щоб ніколи не вмерти і не скласти крил, а зрости на материнській землі і підняти в отче небо крилатий пісенний хор, в якому чути на весь світ одне найрідніше слово – Україна.
Вірш Анатолія Бортняка «Омріяне пророцтво»
Дай, Боже, щоб настала переміна!
У цьому ж – ні найменшого гріха,
А не чиясь окраїна глуха.
Це так природно!
Так, здається, просто...
Чому ж таке не радує когось,-
Щоб генієм омріяне пророцтво
Урешті-решт усе-таки збулось?
Щоб, як і серце віщувало чуле,
Розвіялась неправда, мов зола,
Й недобра слава відійшла в минуле,
А добра у майбутнє перейшла.
Всміхнувся сам до себе: може, вдасться
Не у химерних снах, а наяву
Й мені дожити до такого щастя,
Якого, мабуть, й не переживу...

Ведуча. Омріяне пророцтво Кобзаря по-новому зазвучало в поезії волинського поета. Анатолія Бортняка. Віримо у воскресіння України, що явиться нам в думі, пісні, в поетичному слові і збудить українську душу, і сповниться вищою любов”, як у цих рядках Пантелеймона Куліша:
Святе слово – рідна мати;
Єсть іще святиня
Вища, Богові милійша-
Рідная Вкраїна.

Ведучий. Сьогодні ми говоримо про чарівний світ поезій, який відкриває нам багатство слова, його магічну силу. Поетичними рядками можна передати все: красу рідної природи, глибину почуттів, силу дружби, вірність батьківській землі, безмежну любов до Вітчизни.
Ведуча. Україна – золота, чарівна сторона. Скільки  ніжних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народились і живуть. В глибину століть сягає історія нашого народу. Пізнати цю історію нам допомогають книжки і самобутня творчість нашого народу та народів інших країн.
Пісня «Пісня про Україну» Т. Петриненка

Ведучий. Україна здавна приваблювала до себе не тільки українських, а й зарубіжних письменників. Не один поет-пісняр оспівував неповторність, красу і багатство української землі.
Вслухайтесь у поетичні рядки білоруського поета Олеся Ставера, для якого Україна – це найщиріша пісня, незгасима мрія, легендарна слава.

Учень читає вірш О. Ставера
Твій характер і поступ – билинний,
Голос твій – ніби спів соловя.
Україно моя, Україно,
Найщиріша ти пісня моя.
Славлю я твій політ соколиний
І синів, що упали в боях,
Україно моя, Україно,
Легендарна ти славо моя.

Ведуча. Сидить на високій могилі старенький кобзар, пригортає до грудей кобзу та, промовляючи до неї, як до вірної дружини, говорить зі степом. І небо плаче над долею козака, і оживають у слові наші лицарі в борні за волю, і крешуть копитами козацькії коні та дзвенять мечі. З ясною думою на чолі виходить перед очі здивованого світу воскресла мати Україна і простягає руки до своїх дітей, і молить за них Бога, і просить прощення для блудних синів, які виганяють її з рідної хати, і пригортає до серця лицарів, яких віками чекає з переможного походу.
Учень читає вірш Петра Осадчука «Символ віри»
На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя вїлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо - в любов.

 На цій землі нам жити й помирати,
І жить по смерті, як не є.
Життя людського варіанти
Вінчає царствіє твоє.

Мені відкрилася дорога,
Яку давно обрав я сам.
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить отчим небесам.

Життя спішить життю на зміну,
Мій смертний птах літа кує.
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

Ведучий. Чуємо нині з глибини віків послання Великого Кобзаря «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні...»
В тайній сповіді покаймося за гріхи наші і гріхи вcього свого роду, бо ми – «...і мертві, і живі, і ненароджені» - діти України, і всі ми маємо спокутувати одвічну вину за те, що не захистили Матір-Україну, що забули «золоті слова» Ярослава Мудрого, не виконали його заповіт – любити і єднатися.

Учень читає вірш Мусія Кононенка «Заповіт Ярослава Мудрого»
Умираючи, князь Ярослав
Заповіт своїм дітям покинув,
Щоб Україна-Русь, край наш любий-святий,
У руках у синів не загинув.
В заповіті тому написав Ярослав Коротеньке та мудреє слово:
-«Ви любітеся, дітки мої,
Та шануйте одно ви одного;
Та щоб згода між вами була,
Вас бо ненька одна породила,
І тоді вас ніщо не злама,
Й не здола вас ворожая сила.
Коли ж буде незгода у вас,
То загинете ви, мої діти,
Та загубите й край дорогий, -
Буде лихо тяжке він терпіти».
Поховали сини свого князя-отця
Та й Вкраїною правити стали;
Але батьків святий заповіт
Залишили вони, занедбали.
А Україна-Русь, наша мати свята,
Повилася у тугу та горе;
Розплилося по ній князювання нове,
Мов хвилясте неситеє море:
Брат на брата війною пішов,
Сполучившись з чцжою ордою,
І заплакала Русь, застогнала кругом,-
Полилася недоля рікою...

Ведуча. Одна у нас земля і одна доля, одна калинова кров у тілі, одні діти, які свою землю, свою Україну і люблять, і голублять. А Україна пригортає до себе дітей теплою рукою, небо прихиляє дітям своїм, єднає всіх, бо козацькому роду нема переводу.
Вірш Дмитра Чередниченка «Єдина Україна»
Нехай ніхто не половинить
Твоїх земель не розтина,
Бо ти єдина, Україно,
Бо ти на всіх у нас одна.

Одна від Заходу й до Сходу,
Володарка земель і вод –
Ніхто не ділить хай народу,
Бо не поділиться народ.
 
І козаки, й стрільці січові
За тебе гинули в полях.
У небесах сузіря Лева
Нам світить на Чумацький Шлях.
 
Стражденна чаєчко-небого,
Єдині два твої крила.
Виходим, нене, у дорогу,
Аби ти вільною була.

Нехай ніхто не половинить
Твоїх земель , не розтина,
Бо ти єдина, Україно,
Бо ти на світі в нас одна.
Ведучий. Для багатьох людей Україна стала другою Батьківщиною. Звільняв Україну та місто Тернопіль від німецьких загарбників поет-росіянин, родом із Оренбурзької області. З 1945 року жив у Тернополі Долгушин Олександр Трохимович – ветеран Другої світової війни, автор поетичних збірок «Память серця», «Тернистий шлях». Збірки «Світанок над Дніпром», «Синам України», написаних українською мовою.
У своїх книжках український поет російського походження постає чесною, з відкритим серцем людиною, яка любить Україну і український народ. Саме йому належать чудові поезії про дивний і неповторний край, для якого воля – понад усе.
Учень читає вірш О. Долгушина «Україні...»
Не знаю й сам, чому я покохав –
Тебе, о Україно, розіпята,
Тебе, в кайданах,в невільницьких шатах,
Я щастя, величі бажав,
Коли ішов у світ, а ти в Пилата
Конала під рукою ката,
Та голос твій молитвою звучав.
І вперше духом пробудився,
І вперше тоді любовю запалав,
І серцем покохав тебе безмірно,
А нині тисячі таких зі мною
На кожний поклик твій підуть до бою,
Хоч би й на певну смерть – одважно й вірно!

Ведуча. Квітучий край вишневих садів, кучерявих чорнобривців, усміхнених соняшників, гордих мальв. Такою залишилась Україна в памяті багатьох зарубіжних поетів. Не випадково у їхніх віршах вона порівнюється з квітом, який назавжди причарує кожного, хто хоча б раз побачив його.
Ведучий. «Україно, квіте любий, сонячная руто...» - так зворушливо звертається до нашої неньки білоруський співець Янка Купала. І, немов поетичне відлуння цих рядків, звучать слова казаха Музафара Алімбаєва:
Край Україно! Цвіте мій
Ти вчарувала мене любовю.
Лиш вітром з-за Дніпра повій –
І я сумую за тобою.

Ведуча. Поетичним свідченням у любові до нашої землі звучать слова німецького поета Райнер Марії  Рільке, закоханого в Україну, її культуру, звичаї. В листі до матері Рільке писав:
«Я вже два тижні в Києві... це місто близьке до Бога, я хотів би тут оселитися назавжди... в українських степах відчуваю безмежність простору. Я зустрів тут дивних людей – кобзарів. Такого в Європі не побачиш...»
Пісня у виконанні Квітки Цісик «Взяв би я бандуру»

Ведучий. «Пісня про правду» Рільке – це докір за бездіяльність і наказ до дій, до боротьби за справедливість, за Правду. Сліпий кобзар Остап «був як Бог», він ніс Боже слово до людей і цим робив велику і корисну справу.

Учень читає «Пісню про Правду і Кривду» Р. М.Рільке
Нема в світі правди, не знайти, немає.
Хто забуту правду нині відшукає?
Нема в світі Правди, не знайти до скону,
Правда – під пятою лютого Закону.
Тепер свята Правда сидить у темниці,
А вельможна Кривда – з панами в світлиці.
Правду зневажають, як сірому голу,
А Кривда сідає до панського столу.
Тепер святу Правду топтано ногами,
А вельможну Кривду поєно медами,
Правдо, мати рідна, орлице крилата,
Де ж той син, що прийде тебе відшукати?
Стане Бог великий йому на підмогу
І вкаже, єдиний праведну дорогу.

Ведуча. Багато чудових віршів присвячено золоточолому Києву. Ось яким у середині  XX ст. побачив славне місто турецький поет Назим Хікмет.


Я на порозі міста зупинився.
І зрозумів, що це ж про нього мріяв,
А ще як в очі карі подивився,
То так відразу ж закохався в Київ.
У ньому гори й води – все священне,
І золотих пісків Дніпро насіяв,
Стоять каштани, мовби наречені,
І я відразу ж закохався в Київ.
Йому вже тисяча пятсот. Віками
Його точили люті буревії,
Обличчя помережане пружками,
Та я відразу ж закохався в Київ.
Над ним блакить, як у моїм Стамбулі,
І ніби рідний вітерець повіяв.
Я Київ славити у віршах буду,
Бо я відразу закохався в Київ.

Пісня П. Майбороди «Київський вальс»
Ведуча. Найрізноманітніші куточки нашої землі надихали на творчість майстрів слова. Художники не тільки оспівували красу української землі, а й, звертаючись до її історії, прагнули осмислити глибину патріотизму волелюбного народу. Поляк Юзеф Лободовський назвав Україну першою батьківщиною (по лінії батька його рід походить від знаменитого козацького гетьмана Григорія Лободи). Польський поет вірив у світле майбутнє України.

Вірш Ю. Лободовського «Славлю тебе, Україно»
Ти, Україно, листків цих сердечний біль,
Листків, що універсалом бути  хотіли б,
А відлітають за вітром, мов голуби білокрилі,
Колись, як щасливіші дні у твій край завітають,
Прочитаєш, як в мить перед боєм,
Молитву читають, і сином признаєш своїм,
Як не нині – в прийдешніх днях,
Поета, що ляхом був, та славив тебе у піснях.

Ведучий. Поети різних національностей люблять Україну братньою любовю. Люблять за пісенність, величавість і мякий гумор народної мови, що живила і поетичний голос Шевченка, і іскрометну іронію вічного слова Гоголя.
Учень читає вірш Миколи Брауна «Українська мова»
Щасливий я і гордий, що читаю
Шевченка, і Франка, і Українку
На українській незрівнянній мові
Й не потребую більше словників.
О, що за мова! Лиш торкнешся слова –
І заспіва воно, немов би вітер
Струни торкнувсь – і враз вона зітхнула.
Струна? Чи слово? Чи сама душа?
Ну що за мова? Мова ця як пісня.
Я мовою цією кличу друга –
І сам ловлю, хоч ще й не дуже вдало,
Виловлюю я сам за словом слово.
Згрібаю їх, мов у рибальський волок,
В криницю чисту памяті моєї.

Ведуча. Дзвенять солодкоспівучі вірші багатьма мовами світу, линуть над землею, пророкуючи щасливе майбутнє українському народові. Віримо, що настане мир і на березі Дніпра виросте Дерево Єдності.
Пісня у виконанні Н. Бучинської «Моя Україна»
Учениця читає вірш Дмитра Павличка «Пісня» (вставай, Україно, вставай...)
Ведучий. Безмежно люблячи Україну, пишуть поети її історію, прокладаючи мости пам’яті між героями Крут і героями Небесної Сотні. Плаче бідна Україна-мати за вірними синами, плаче і вже готує нових оборонців, незламних, міцних борців за волю України.
Вірш Оксани Максимишин – Корабель «Мені наснилось, що вони зустрілись...»
Мені наснилось, що вони зустрілись,-
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
В саду Едемськім на травичці всілись:
«За що тебе?» - «За Україну, друже мій.»
«Ти знаєш і мене за неї вбили,
Та це було вже років сто.
Тоді померли ми, щоб ви нам жили.
А вас вбивають...Вас тепер за що?»
«Ти памятаєш, друже. Звісно, памятаєш,
Як біло-біло в нас цвітуть сади.
І ти цей запах пєш. І ти його вдихаєш.
...Я б все віддав, щоб хоч на мить туди.»
«А я ще ввечері узяв дівча за руку
Й тихенько так до серця притулив.
Тоді не знав, що Бог уже розлуку
Навіки на землі нам присудив.
Під Крутами стояли ми стіною.
В очах не страх, а злість до ворогів.
Більшовики готовились до бою,
Я йшов на смерть... а жити так хотів.»
«Мені твій попіл стукав, брате, в груди.
Я вірменин, а теж Вкраїни – син.
Зібрав Майдан людей – за волю України,
Небесна сотня нас – я не один.»
...Мені наснилось, що вони зустрілись,-
Убитий в Крутах й бородач Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
«За Україну нас вбивають, брате мій.»

Ведуча. Ми віддаємо данину памяті й любові визволителям рідної землі. Запалюємо поминальні свічки за тих, кого в сорок пятому не дочекались матері, дружини, діти. Поезія прокладає мости між героями Другої світової війни і героями АТО. Час загладив шрами землі, зарівняв окопи світової війни, а вже свіжі ями від мін, «градів», снарядів розривають рідну землю.
Ведучий. Поезія, обпалена полумям війни, затьмарена гіркотою втрат, бє на сполох.
Учень читає уривок із поеми «Реквієм» Роберта Рождественського
Помните!
 Через века, через года, - помните!
О тех, кто уже не придет никогда, -
Помните!
Люди!
Покуда сердца стучатся, - помните!
Какой ценою завоевано счастье, -
Пожалуйста, помните!
Встречайте трепетную весну,
Люди Земли!
Мечту пронесите через года
И жизнь наполните!..
Но о тех, кто уже не придет никогда, -
Заклинаю, - помните!

Учень читає вірш Оксани Максимишин – Корабель «Мамо, не плач, я повернусь весною»
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово «бабуню» не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає,
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині ти будеш сама.
Тебе я любив. І любив Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
Ведуча. Поезія жива, бо зародилася з Любові. Поезія сильна, бо зросла на Вірі. Поезія віща, бо несе в слові Надію. Вслухаємося в багатоголосий поетичний хор і усвідомлюємо, хто ми, чиї ми діти.
Ведучий. Україна має в серці те, що не вмирає, - це одвічна правда і одвічна любов. Ми горді зватися українцями. Віримо, Україна – воскресне! Нас чекають випробування, які ми мусимо витримати, щоб захистити Батьківщину від будь-якої агресії.
Вірш Тетяни Домашенко «Молитва за Україну»
Я не окраїна, я не руїна,
Я – Україна, Я – Україна!
Навік обрала собі дорогу:
Іду до Бога, іду до Бога.
Мій шлях ізмірить єдина міра –
Святая Віра, святая Віра.
Не знаю, хто там у центрі світу,
Я в центрі світла, і в серці світло.
Кличу вас, люди, зліва і справа,
В святу Державу, в мою Державу.
В країну сонця, добра й свободи
Рушай, народе, рушай, народе!
Нас порятує від зла і крові
Голос любові. Голос любові.
Вже час позбутись лиха – сваволі,
Плекаймо волю, плекаймо волю!
Пора звільнитись нам від прокляття –
Єднаймось, сестри, єднаймось, браття!
Плакати годі, годі тужити –
Нумо творити, нумо творити!
Будем служити Богу одному
І більше нікому, більше нікому!
Лиш перед Богом я на колінах,
Я – Україна, я – Україна.
Ведуча. Нема життя без України, бо Україна – це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна – це мати, яку не вибирають, як і долю, бо Україна – це пісня, яка вічна на цій землі. Є на світі одна Україна, як тільки одна в нас є мати, і їй наша найсвятіша, дитинна любов.
Учень читає вірш Олеся Лупія «Суверенна Україна»
Встаньте, сестри, встаньте, браття, час піднятись із землі –
Воскресає наша мати, гине чорний вік в імлі...
... Боже – Отче всемогутній, захисти коханий край!
Хай ковтне свободи раю той, хто тільки-но воскрес,
І ворожі чорні зграї віджене від рідних крес.
Захисти нас від свавільних хижаків, жорстоких, злих,
Захисти від божевільних, від Чорнобилів нових!
Хай собори на руїні стануть там, де Ти прорік.
Суверенній Україні – слава нині і повік!
Ведучі: СЛАВА УКРАЇНІ!
Всі: ГЕРОЯМ СЛАВА!
Мелодія «Заспіваймо пісню про Україну» О .Пономарьова

Немає коментарів:

Дописати коментар